Антиестетика як естетична норма в російській жіночій прозі 1990-х років

• Main Author: Улюра, Г.
• Format: Article in Journal/Newspaper
• Language: Ukrainian
• Published: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2011
• Subjects: Гендерні студії; permafrost; вечная мерзлота
• Online Access: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144064

На матеріалі оповідання Олени Тарасової “Та, що не пам’ятає зла” й роману Ніни Садур “Вічна мерзлота” проаналізовано свідоме порушення естетичної норми російськими жінками-прозаїками 1990-х років. “Чорнуха”, починаючи від наголошення тем потворності та насильства й закінчуючи приматом категорії “жахливе” в естетичній оцінці тексту, репрезентується авторками як нарочитий художній прийом, обмежений загальною депресивною тональністю твору й цілеспрямованим шоком від зображення “сутого фізіологізму”. Своєю гіпернатуралістичною манерою “чорнушні” тексти жінок-прозаїків створюють ефект дереалізації. Принципова невимовність відразливого/ болю перетворюється в цьому випадку на нерозмеження кордонів внутрішнього і зовнішнього досвідів. Based on Yelena Tarasova’s short novel “She, Who Remembers No Evil” and Nina Sadur’s novel “Permafrost”, the paper investigates a deliberate violation of the aesthetic norms by the Russian prose authoresses of the 1990s. The “seamy side of life” which encompasses a wide range of issues, from the thematizations of disgustingness and violence to the primacy of “horrible” in the esthetic evaluation of the text, is represented by the authoresses as a deliberate artistic device, limited by altogether depressive overtones of the work and an intentional shock resulting from descriptions of “naked physiologism”. Through their hypernaturalistic manner of writing, the “seamy side” texts by prose authoresses create the effect of derealization. In this case, the principal inexpressibility of disgustingness/pain transforms into the indivisibility of inner and outer experiences. На материале рассказа Елены Тарасовой “Не помнящая зла” и романа Нины Садур “Вечная мерзлота” анализируется сознательное нарушение эстетической нормы российскими женщинами-прозаиками. “Чернуха”, в спектре от акцентуации тем уродства и насилия до примата категорий “ужасное” в эстетической оценке текста, репрезентируется женщинами-авторами как нарочитый художественный прием, обозначенный общей депрессивной тональностью произведения и целенаправленным шоком от изображения “чистого физиологизма”. Гипернатуралистическая манера “чернушных” текстов писательниц 1990-х годов создает эффект дереализации. Принципиальная непереводимость отвратительного/боли превращается в этом случае в неразличение границ внутреннего и внешнего опытов.